Телефони, планшети, фототехніка, зв’язок. Оперативний зв’язок з нами: https://twitter.com/CASBT_UA Board: https://www.olx.ua/uk/list/user/6ede8/ Viber, tel: +38 (098) 77-333-94 Backup, SMS: +38 (099)232-77-99 Foreign contacts: http://catcut.net/LUgC

Ilizium - лучшая CPA- сеть

Илизиум - накрутка друзей, подписчиков, лайков. Раскрутка групп, пабликов.

Партнерская Программа

понедельник, 21 ноября 2016 г.

Соціальна шизофренія - Економіка - Український тиждень, Тиждень.ua

Соціальна шизофренія - Економіка - Український тиждень, Тиждень.ua: " Соціальна шизофренія Половина українців працездатного віку не платять податків та відрахувань, однак і далі претендують на фінансовані співгромадянами послуги та соціальні виплати"

'via Blog this'

Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
31 жовтня 10:06   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Соціальна шизофренія

Половина українців працездатного віку не платять податків та відрахувань, однак і далі претендують на фінансовані співгромадянами послуги та соціальні виплати
Матеріал друкованого видання
№ 42 (466)
від 19 жовтня
Фінансово-економічні проблеми останніх років загострили в нереформованих пострадянських країнах проблему ухиляння знач­ної частини громадян від сплати податків та соціальних відрахувань. Адже всі вони, попри перехід до ринку та капіталізму, зберігають радянські атавізми в соціальній сфері: численні соціальні виплати та «безплатні» освітні й медичні послуги сприймаються в суспільстві як щось таке, що має забезпечити держава. Проте наповнюють фонди, з яких вони мають фінансуватися, уже давно не всі працездатні громадяни й лише з частини реальних доходів.
Першим «податок на дармоїдів» торік увів білоруський президент Аляксандр Лукашенка. У квітні 2015-го він підписав декрет, відповідно до якого працездатні громадяни, що проживають на території Білорусі, але при цьому не працюють і не сплачують податків більше ніж шість місяців, щороку платитимуть збір у розмірі 20 базових величин (зараз €200). Інакше штраф або й адмінарешт з обов’язковим залученням до виконання суспільно корисних робіт. Цього року ідею взяли на озброєння і в Росії. Ще навесні заступник міністра праці РФ Андрєй Пудов заявив, що в Мінпраці обговорюється можливість запровадження податку для працездатних осіб, які офіційно не працюють. Проте після того як новина набула резонансу, прес-служба відомства уточнила, що, мовляв, обговорення податку ведеться лише «на експертному рівні в контексті вивчення реалізації такого досвіду в Білорусі». Але наприкінці вересня вже віце-прем’єр уряду РФ Ольга Ґолодєц у верхній палаті російського парламенту заявила, що законопроект, згідно з яким громадяни, котрі не працюють, муситимуть платити за фактичне використання соціальної інфраструктури, таки розробляється. Проте найгостріше проблема стоїть саме в Україні, де, як побачимо нижче, близько половини працездатних громадян не сплачують ані відрахувань до пенсійного та інших соціальних фондів, ані податків до бюджету, з якого фінансуються медицина та освіта.
Між минулим і майбутнім
У радянські часи пріоритетом було задоволення якомога більшої частини потреб населення із застосуванням державного перерозподілу ресурсів через так звані фонди суспільного споживання. Зокрема, Конституція УРСР 1978 року окрім перераховування безплатних послуг та соціальних виплат містила ст. 23, яка визначала, що «з метою повнішого задоволення потреб радянських людей створюються суспільні фонди споживання. Держава за широкої участі громадських організацій і трудових колективів забезпечує зростання й справедливий розподіл цих фондів».
вже втрачено багато часу, і в Україні налічуються мільйони громадян, які десятиліттями не сплачували відрахувань до пенсійного фонду, однак претендують на виплати від держави після досягнення пенсійного віку
Такі соціальні фонди були інструментом солідарного фінансування значної частини потреб громадян. Наприклад, саме із суспільних фондів споживання забезпечувалися нібито безплатні освіта та підвищення кваліфікації, медична допомога, виплата пенсій і стипендій, оплата відпусток, безплатні й за пільговими цінами путівки до санаторіїв, утримання дітей у дошкільних установах та низка інших виплат і пільг.
Наповнювалися вони коштом громадян, доходи яких перебували під постійним «ковпаком» держави, адже вони всі без винятку працювали в державному або так званому колективному секторі, підприємства й організації якого все зароблене їхніми працівниками перераховували державі. Відтак у СРСР вважалося злочином «ухиляння від суспільно корисної праці». Адже тоді держава втрачала б можливість привласнювати значний обсяг доданої вартості, яку мали б вироб­ляти для неї такі працівники. Тож законодавство передбачало кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі до двох років або виправні роботи від шести місяців до одного року, якщо особа «ухиляється від суспільно корисної праці й проживає на нетрудові доходи більше ніж чотири місяці поспіль або в цілому протягом року й у зв’язку з цим їй зроблено офіційне застереження про неприпустимість такого способу життя».
Однак в умовах капіталізму та ринкових відносин усе інакше. Оскільки власниками активів і роботодавцями є переважно приватні особи та компанії, а держава лише один із гравців, то й наповнення фондів «суспільного споживання» відбувається через відрахування із заявлених доходів. При цьому не існує примусу до праці чи кримінального переслідування за її уникнення.
Натомість є значно дієвіший принцип взаємозалежності від участі в наповненні фондів спільного користування (у вигляді страхових медичних, пенсійних та інших державних і приватних фондів), а також сувора відповідальність за ухиляння від сплати податків до бюджетів усіх рівнів. Відповідно до цієї моделі, коли людина не наповнює ті чи інші фонди спільного користування, вона та члени її сім’ї не можуть претендувати на отримання послуг коштом таких фондів, нехай би від того вони й помирали.
При цьому в капіталістичній економіці роль таких фондів значно менша, адже на відміну від радянського колективізму в його основі стоїть індивідуалізм, за якого кожен прагне якомога менше свого заробітку віддавати в будь-які спільні фонди та розпоряджатися самостійно якомога більшою його часткою.
Читайте також: Класика популізму
Останнє бажання властиве й більшості українців. Проте в наших співгромадян воно парадоксальним чином усе ще не узгоджується з усвідомленням того, що коли хочеш претендувати на «безплатні», тобто фінансовані зі спільних фондів, медицину, освіту, достойні виплати з безробіття, лікарняні та пенсії, то воно має супроводжуватися справним відраховуванням туди 50% і більше власних реальних заробітків. Або треба вимагати зниження ролі солідарних механізмів фінансування освіти, медицини, пенсійного та іншого соціального забезпечення й більше покладатися на власні сили. Бо те, що ми спостерігаємо зараз у настроях більшості українців, інакше, як соціальною шизофренією, назвати важко. Адже вони уперто хапаються за успадкований із радянського минулого атавізм фінансування державою їхніх потреб в освіті, медицині, виплатах пенсій та інших соціальних гарантій і при цьому не менш категорично відкидають необхідність віддавати більшу частину своїх справжніх доходів на солідарне фінансування відповідних видатків.
Подвійне навантаження
Уведений з 1 січня 2011 року Єдиний соціальний внесок (ЄСВ) замінив собою чотири окремі відрахування: до пенсійного фонду, до фондів страхування на випадок безробіття, з тимчасової втрати працездатності, від нещасних випадків на виробництві. Після різкого зниження з 1 січня 2016-го він становить 22% доходу платників (близько 18% спрямовуються до ПФ, близько 4% — до Держслужби зайнятості та інших соціальних фондів, які забезпечують виплати на випадок безробіття, втрати працездатності, нещасних випадків на виробництві).  Оскільки в Україні поки що немає медичного страхування і солідарне фінансування охорони здоров’я здійснюється з бюджету, податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) до повноцінного запуску страхування може розглядатися як своєрідний квазістраховий платіж на її утримання. Його ставка — близько 18% доходу. При цьому витрати на охорону здоров’я становлять дещо більш як половину надходжень від ПДФО: у 2017 році заплановано 77 млрд грн за очікуваних 150,6 млрд надходжень від ПДФО.
Але проблема в тому, що ПДФО після різкого зниження ставки ЄСВ не вистачає навіть на покриття дефіциту фондів соціального страхування (у 2017-му очікується 172,9 млрд грн), які мають фінансуватися з єдиного соцвнеску. За нинішньої кількості платників навіть для покриття видатків на фонди соціального страхування та солідарне фінансування медицини ставка нарахувань ЄСВ чи ПФДО має бути підвищена ще щонайменше на 6–7%. Альтернативою може слугувати лише радикальне збільшення чисельності їх платників.
Дані Мінсоцполітики на початок II кварталу 2016 року ілюструють критичну ситуацію у співвідношенні одержувачів пенсійних виплат та платників ЄСВ. Так, загалом у країні такі виплати отримували 9,35 млн пенсіонерів за віком, 1,4 млн — у зв’язку з інвалідністю, 0,73 млн — у зв’язку зі втратою годувальника, 0,66 млн — за вислугу років, 0,1 млн — інші соціальні пенсії. А пенсійні відрахування на загальних підставах платили лише 10,28 млн осіб (з них 0,61 млн зай­нятих у ФОП). Ще налічується 0,43 млн застрахованих військових. Із 431,1 тис. застрахованих фізичних осіб-підприємців спрощеної системи оподаткування 130 тис. — пенсіонери за віком та інваліди, а з 609 тис. ФОП загальної системи оподаткування та самозайнятих по факту не здійснювали відрахувань до ПФ 525 тис. Нарешті, 1,49 млн — інші категорії формально застрахованих осіб, що, втім, фактично відрахувань до ПФ не спрямовували (матері, які доглядають за дітьми, батьки-вихователі та ін.).
Для порівняння: за інформацією міністра соцполітики Андрія Реви, у Польщі за таких самих демографічних показників кількість платників соціальних відрахувань — 22 млн. І в Україні їх загалом також мало б бути приблизно стільки само. За даними Держстату, у II кварталі 2016-го в країні налічувалося 17,35 млн економічно активного населення праце­здатного віку. Працездатних ще більше. Адже статистичні дослідження зараховують до економічно активного населення лише тих, хто «працює або активно шукає роботу й готовий приступити до неї протягом двох тижнів».
До осіб працездатного віку належать чоловіки та жінки віком від 15 до 59 років включно, тож не дивно, що серед 10,9 млн «економічно неактивних» в українських реаліях переважають пенсіонери, учні, студенти та особи, що не можуть працювати за станом здоров’я. Однак поміж них і 2,2 млн тих, хто «виконує домашні обов’язки й перебуває на утриманні», ще 0,25 млн тих, хто «не знає, де і як шукати роботу», «вважає, що немає підходящої роботи».
Як бачимо, сукупно йдеться про 19,8 млн українців працездатного віку, які не є пенсіонерами, учнями, студентами або такими, що не можуть працювати за станом здоров’я. Цифра цілком зіставна із заявленою міністром соцполітики кількістю платників соціальних внесків у сусідній Польщі (яка має приблизно таку саму, як і в Україні без тимчасово окупованих територій, кількість жителів). Та в нас майже половина з них не сплачує нічого до державного бюджету чи соціальних фондів, претендуючи при цьому і на медичні та освітні послуги для себе чи членів своєї родини, і на пенсію в майбутньому, принаймні на рівні прожиткового мінімуму.
Основу платників соціальних внесків та податку на доходи фізичних осіб становлять дві групи працюючих: 5,1 млн штатних найманих працівників комерційного сектору з кількістю зайнятих 10 і більше та близько 3,5 млн зайнятих у державному секторі, які отримують заробітну плату з бюджету. Ще майже 1,5 млн працівників мікробізнесу з кількістю зайнятих до 10 осіб і фізичних осіб-підприємців. Чисельність самозайнятих, які сплачують податки та соціальні відрахування, вельми незначна. Крім того, як було зазначено вище, по факту не платить ЄСВ більшість фізичних осіб-підприємців на загальній системі оподаткування та самозайнятих осіб.
Проблема в тому, що формально «зайнятими» в нас вважаються досить широкі кола громадян, які насправді такими не є. На цій підставі держава усувається від вирішення проблеми масштабного прихованого безробіття, а мільйонам людей відмовляють у статусі безробітного та підтримці в пошуку реальної роботи. Зокрема, найбільше формально зайнятих у сільському господарстві — близько 2,5 млн мешканців сіл та містечок, що мають особисті підсобні господарства й городи. Зважаючи на проблеми з працевлаштуванням, вони справді вирощують чи можуть вирощувати певну кількість продукції для власного споживання або частково на продаж, однак в абсолютній більшості випадків ідеться про масштаби, далекі від тих, що необхідні для того, аби розглядати таку діяльність як достатнє для життя джерело утримання сім’ї.
Водночас по факту більшість цих людей все ж таки мають незадекларовані доходи завдяки неофіційному працевлаштуванню в інших населених пунктах України чи за її межами, становлячи, зокрема, і значну частину з кількох мільйонів українських заробітчан. Або, навпаки, виконують домашні обов’язки чи доглядають за господарством, доки інші члени їхніх родин заробляють гроші.
Це не означає, що проблема їхнього ефективнішого та стабільнішого працевлаштування має бути знята з порядку денного. Але все ж таки в них немає підстав ухилятися від наповнення разом з іншими українцями працездатного віку фондів, із яких фінансуються чи фінансуватимуться в майбутньому медична допомога, пенсійне забезпечення для них самих або членів їхніх родин, соціальні виплати в разі втрати працездатності. Інакше оплачувати за них усе це змушені будуть ті 11 млн українців, які здійснюють відрахування, хоча часто живуть не краще від зайнятих неофіційно або утриманців.  
Думка, що заплатять олігархи, не має нічого спільного з реальністю. Бюджет і тим більше соціальні фонди наповнює звичайний громадянин. Наприклад, за даними звітності Мінфіну, 2015 року в доходах державного бюджету податки на прибуток усіх підприємств (не тільки приватних, а й державних) становили тільки 39 млрд грн. А основні надходження так чи так були саме від пересічних громадян: податок із доходів фізичних осіб (ПДФО) становив 90,8 млрд грн, єдиний соціальний внесок — ще 185,7 млрд грн.
Те, що частина громадян, яка ці відрахування сплачує, змушена фінансувати не лише свої потреби, а й тих, хто ухиляється, закономірно призводить до постійного зменшення мотивації («навіщо платити за те, що інші отримують, нічого не сплачуючи?»), відтак і кількості тих, хто таки платить, але не отримує належної віддачі. Що й закономірно, адже їхні відрахування доводиться ділити на всіх, хто претендує на пенсійне забезпечення, безплатні медичні послуги, соціальні виплати від держави в разі потрапляння в критичну ситуацію тощо.
Замкнене коло можна розімкнути хіба що позбавивши всіх, хто не сплачує внесків до ПФ, будь-яких виплат від держави. Але це навряд чи можливо: якщо ці люди помиратимуть із голоду й холоду, до того ж маючи право голосу, знайдеться безліч популістів, які пролобіюють виплату їм бодай мінімальної допомоги з бюджету та надання базової медичної допомоги, навіть коли за своє життя ті не сплатили ані копійки до пенсійного фонду чи ПДФО до бюджету.
У пошуках виходу
Значна частина людей, які офіційно не працюють і не здійснюють відрахувань до пенсійного фонду й не сплачують податків із доходів фізичних осіб, на підприємствах періодично виявляється під час перевірок податкової. Зокрема, лише протягом січня — серпня 2016 року виявлено близько 105 тис. найманих працівників, які працювали неофіційно. Наприклад, у серпні в Бахмутському районі Донецької області перевірка підприємства, яке виготовляє підвісні крісла, виявила, що, звітуючи про офіційне працевлаштування лише чотирьох осіб, насправді на підприємстві працювало близько 130.
Однак такі заходи навряд чи здатні системно вирішити проблему. Адже виявлені сьогодні неофіційно працюючі навіть у разі їх вимушеної офіційної реєстрації можуть бути через місяць — два — п’ять знову звільнені в більшій чи меншій кількості, саме підприємство може закритися й відкритися вже під іншою назвою тощо.
Потрібні інструменти, які якщо не позбавили б, то принаймні мінімізували мотивацію до втечі в тінь, і безальтернативним тут видається введення обов’язкової сплати мінімальних ЄСВ та ПДФО (адже по факту після зниження ставки ЄСВ цей податок виступає його компенсатором). А в перспективі й запровадження обов’язкового медичного страхування, внески від якого повністю покривали б потребу солідарної, так званої безплатної частини медицини. Наразі ставка такого страхування має бути на рівні принаймні 50% нинішньої ставки ПДФО.
Ці відрахування мають здійснювати всі працездатні громадяни незалежно від того, працює ця людина на платній основі чи виконує хатні обов’язки, живе з ренти з житла, яке здає в оренду, чи відсотків із депозитів, інших доходів від власності. А працювати чи просто здійснювати такі відрахування — це справа кожного.
Наприклад, якщо хтось із подружжя вважає, що його партнерові чи комусь із батьків доцільніше займатися домогосподарством замість того, щоб працювати за наймом, він має платити за них мінімальні ЄСВ та ПДФО. Це давало б гарантію на отримання в майбутньому мінімальної пенсії, медичної допомоги тощо, а не змушувало б перекладати таке фінансування на плечі інших платників податків чи соцвідрахувань.
Адже навіть якщо людина сьогодні досить забезпечена й має доходи від власності або належить до заможної сім’ї, у її житті через 5, 10 чи 25 років може щось змінитися і вона потребуватиме державної допомоги у вигляді пенсії чи базових медичних послуг. А відмовити їй буде складно з міркувань гуманності. Добровільним міг би бути лише більший від мінімального розмір таких внесків.
Проте зміна підходу до фінансування медицини має бути двосторонньою й заохочувати медиків краще ставитися до пацієнтів. Здійснюючи обов’язкові відрахування на медицину через обов’язковий ПДФО чи тим більше обов’язкове медстрахування, їх платники повинні дістати право самостійно визначати державні чи приватні заклади, де вони можуть скористатися своєю часткою такого фінансування.
Сьогодні на підконтрольній Україні території проживає близько 39 млн громадян і середні річні витрати з бюджету на медицину в розрахунку на кожного становлять близько 2 тис. грн (за планом на 2017 рік). А це означає, що родина з трьох-чотирьох осіб, яка через незадовільний сервіс у державних закладах вдається до послуг приватних лікарів чи клінік, зараз позбавлена змоги використати для цього 6–8 тис. грн бюджетних коштів на рік. А якщо брати лише ті родини, члени яких платять ПДФО, то йдеться про ще більші суми. Звичайно, якщо часто звертатися до приватників, витрати можуть бути істотнішими від зазначених цифр, однак частину їх принаймні буде покрито з коштів, які сьогодні ці сім’ї просто дарують державним закладам, котрих змушені уникати.
Проект бюджету від Мінфіну передбачає, що видатки зведеного бюджету в 2017 році на медицину (77 млрд грн), підтримку ПФ (161,6 млрд грн) та компенсацію непрацездатності (11,3 млрд грн) сукупно становитимуть 249,9 млрд грн. При цьому ПДФО від нинішніх платників податку має надійти лише 150,6 млрд грн. Тобто дефіцит прямих відрахувань із працездатних громадян становитиме 99,3 млрд грн. Якби ПДФО та ЄСВ бодай у мінімальному обсязі сплачували ті 10 млн громадян, які зараз не платять їх узагалі або сплачують із сум, що менші за мінімальну заробітну плату, можна було б сподіватися на покриття понад 80% цього дефіциту. Для подолання решти достатньо пропонованого Мінсоцполітики звільнення ПФ від невластивих йому виплат пенсій за вислугу років та інших делегованих йому державою соціальних виплат.
Є й ще одна проблема: вже втрачено багато часу, і в Україні налічуються мільйони громадян, які десятиліттями не сплачували відрахувань до пенсійного фонду, однак претендують на виплати від держави після досягнення пенсійного віку бодай у розмірі офіційного прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Навіть коли вони почнуть платити зараз, багато хто не зможе здобути необхідний стаж для отримання пенсії. Водночас соціально несправедливим було б здійснювати їм виплати навіть на рівні прожиткового мінімуму для пенсіонерів, які в реаліях України отримуватиме й значна частина тих, хто десятиліттями сплачував соціальні внески.
У цьому випадку, щоб не збільшувати через відповідну категорію людей пенсійний вік усім громадянам, можна було б передбачити значно вищу його планку саме для тих, хто не має достатнього стажу відрахувань до пенсійного фонду. Адже якщо немає показань у зв’язку зі станом здоров’я (але то вже інша історія, і потреба в пенсії може виникнути й до настання пенсійного віку), то особа, яка не має достатнього для отримання мінімальної пенсії страхового стажу, повинна й може її отримувати на тому рівні, який вона заробила, і далі працювати, якщо їй не вистачає на життя. А виплату мінімальної пенсії такій особі можна передбачити лише після, скажімо, 70 чи 75 років, якщо раніше не виникне протипоказань для праці за станом здоров’я.
Інша річ, що посилення вимог до сплати ПДФО та ЄСВ особами, які їх зараз не сплачують або з якихось причин вважаються такими, що офіційно не працюють, має супроводжуватися активнішою державною політикою стимулювання створення робочих місць, зокрема й у виробничому секторі, особливо в депресивних районах. Тиждень уже не раз зупинявся на тому, якими можуть бути такі заходи. Інакше виникне ситуація, коли значна кількість громадян, що справді не працюють, будуть загнані в безвихідне становище.

Матеріали за темою:

 
 

©2007-2016 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
Зберегти

Річниця Євромайдану в Києві. План заходів - Новини - Український тиждень, Тиждень.ua

Річниця Євромайдану в Києві. План заходів - Новини - Український тиждень, Тиждень.ua: "У понеділок, 21 листопада, українці відзначають День Гідності та Свободи та третю річницю початку Євромайдану. За офіційними даними, в усіх регіонах України пройде близько 380 масових заходів. У Києві в акціях планують взяти участь понад 11 тисяч осіб."

'via Blog this'

Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
21 листопада 11:05   ▪   Версія для друку

Річниця Євромайдану в Києві. План заходів

Разом із офіційними подіями у столиці відбудуться марші активістів, а також презентації і виставки.
У понеділок, 21 листопада, українці відзначають День Гідності та Свободи та третю річницю початку Євромайдану. За офіційними даними, в усіх регіонах України пройде близько 380 масових заходів. У Києві в акціях планують взяти участь понад 11 тисяч осіб.
Тиждень пропонує план офіційних та неофіційних заходів, анонсованих на цей день.
О 16.00 на Майдані відбудеться вшанування пам'яті героїв Небесної сотні, а о 17.00 розпочнеться мітинг-вічеанонсує КУПР (Коаліція учасників помаранчевої революції).
Комітет революційних громадських організацій і партій оголосив про проведення в центрі Києва Маршу Революції. Учасників закликають збиратися о 19:00 на Майдані Незалежності  з шинами, фаєрами та смолоскипами.
До комітету входять Добровольчий рух ОУН, Чорний Комітет, Комітет Визволення Політв'язнів, Правий Сектор, Новий Вогонь, ОУН (д), Київське Віче , ГО "Луганці", Білий Молот, Національний Альянс, КМО УРП, УНСО.
Згідно з повідомленням на сайті уряду, план передбачає проведення меморіальних, урочистих та культурно-мистецьких заходів за участі представників влади, учасників обох революцій і АТО, волонтерів тощо. Зокрема, покладання квітів до пам’ятників Героям Небесної сотні та полеглим під час бойових дій у Донецькій і Луганській областях.
КМДА інформує, що “до річниці Революції Гідності і Свободи у столиці відкрилася фотовиставка «Майдан – фортеця духу», де зображено хронологію тих подій”, організатор – Національна спілка фотохудожників України. Відвідувачі виставки можуть побачити роботи фотографів Ігоря Бабія (VarrIng), Івана Лисюка, Сергія Аніськова.
Виставка працюватиме до 28 листопада за адресою: вул. Госпітальна, 24-А, Національний історико-архітектурний музей “Київська фортеця”. Вхід вільний.
Український інститут національної пам’яті презентує книгу «Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах», яка є другим випуском збірника спогадів про події Революції Гідності. Початок о 18:00 в Українському домі (Хрещатик, 2).
Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Національний музей Революції Гідності, Український інститут національної пам’яті та Український Дім презентують мультимедійну мандруючу виставку «ВІДВАЖНІ: Наші Герої», присвячену 100-річчю Української Революції. Виставка реконструює типажі революційних епох – від Січових Стрільців до Майданівців. Доповнюють виставку тематичні відеоролики з кінохроніки та художніх колажів. Упродовж 2017 року виставка мандруватиме регіонами України і закордоном.
Відкриття о 16:00 в Українському домі. Експозиція триватиме протягом 21 –24 листопада. Вхід вільний.
Із 19 по 27 листопада в “Мистецькому арсеналі” працює культурно-освітня програма “Арсенал Свободи” Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності. Із повним планом заходів “Мистецького арсеналу” до Дня гідності та свободи можна ознайомитися за цим посиланням.
Нагадаємо, що 21 листопада центральні вулиці Києва перекрили для проведення масових заходів. Також для уникнення скупчення людей заплановане закриття входу та виходу зі станції метро “Хрещатик” до вулиці Інститутська


Матеріали за темою:

 
 

©2007-2016 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
Зберегти

Charity Foundation Mir & Co

Charity Foundation Mir & Co:

'via Blog this'

Дистанційне управління. Хто є ворогом нових антикорупційних органів - Політика - Український тиждень, Тиждень.ua

Дистанційне управління. Хто є ворогом нових антикорупційних органів - Політика - Український тиждень, Тиждень.ua: "Іноді здається, що головним ворогом України є сама Україна. Це до питання про трьох гетьманів на двох українців. Так само і з антикорупційною боротьбою, точніше з її противниками."

'via Blog this'

Дистанційне управління. Хто є ворогом нових антикорупційних органів

Іноді здається, що головним ворогом України є сама Україна. Це до питання про трьох гетьманів на двох українців. Так само і з антикорупційною боротьбою, точніше з її противниками.
Матеріал друкованого видання
№ 45 (469)
від 10 листопада
Звичайно, найпростіше вважати, що «злочинна влада» не дає жити чесним борцям за правду. Але все не так просто. Історія формування та функціонування нових антикорупційних органів в Україні майже нічим не відрізняється від звичайної політичної боротьби. І, що характерно, влада від самого початку радше думала не про те, щоб не створювати цих органів, а про те, як їх створити під себе.
Одразу після перемоги Революції гідності було очевидно, що Україні потрібне не тільки оновлення наявних правоохоронних структур, а й створення нових, антикорупційних, бо ж від нової влади вимагали безкомпромісної боротьби з корупцією. Остання й не була дуже проти, розуміючи, що варіантів немає. А ще більше зважаючи на тиск Заходу. Але тільки на своїх умовах.
Зрештою, від самого початку виникла концепція триєдиного антикорупційного кулака, який мав стати гарантією очищення влади. Національне агентство з питань запобігання корупції як орган перевірки статків, Національне антикорупційне бюро як безпосередній виконавець антикорупційних справ та Державне бюро розслідувань як орган контролю за всіма. Однак до реального їх створення дійшло тільки 2015-го. І від самого початку влада взяла тактику не так затягувати час, як максимально контролювати ці органи. Все за відомим принципом «не можеш побороти — очоль». Однак у гру відразу включилися й групи з громадського «третього» сектору, які спробували максимально капіталізувати свій наявний вплив у ніші боротьби за «антикорупцію».
«Першу очолила команда голови профільного комітету ВРУ Віктора Чумака, — пояснює Василь Вакаров, екс-завідувач відділу з питань антикорупційної політики й в. о. керівника Головного департаменту з питань діяльності правоохоронних органів та протидії корупції АП Порошенка, учасник конкурсу на посаду директора НАБУ та члена НАЗК. — Це Дмитро Котляр, Руслан Рябошапка — вихідці з Мін’юсту, Олексій Хмара, Олег Марусов із Transparency International, науковці Михайло Буромський та Микола Хавронюк, помічники народних депутатів Іван Пресняков та Віталій Шабунін. Згодом представники цієї групи очолили антикорупційний блок Реанімаційного пакета реформ (РПР)!».
Другу ж групу, за оцінками Вакарова, зібрав тодішній очільник АП Сергій Пашинський. До неї ввійшли Тетяна Чорновіл, Олена Тищенко та інші депутати ВР й вона була оформлена в Міжвідомчу комісію з питань реформування антикорупційного законодавства. Представник першої групи Руслан Рябошапка наприкінці березня 2014 року отримав посаду заступника міністра юстиції з питань антикорупційної політики.
Щодня НАБУ рапортує про затримання чергового чиновника чи депутата. Однак наразі судових вироків майже немає. Водночас величезний відсоток хабарників випускається під заставу
Не спала й друга група. 5 березня Тетяну Чорновіл затвердили урядовим уповноваженим з питань антикорупційної політики, а Олена Тищенко стала заступником керівника Головного департаменту з питань діяльності правоохоронних органів та протидії корупції АП України. Коли ж було ухвалено рішення про створення органу, котрий боротиметься з корупцією, групи почали змагатися за розробку законопроекту про антикорупційний орган і за те, хто його очолить.
Після виборів президента нарешті дійшло до створення двох антикорупційних органів, що мали бути створені найперше: силового органу, тобто НАБУ, та превентивного, тобто НАЗК. Від самого початку силовий орган «відійшов» президенту Петрові Порошенку, а другий — прем’єру Арсенієві Яценюку. Відповідальним за їх створення було призначено Олександра Данилюка, тоді заступника глави АП, представника президента в уряді, а нині міністра фінансів.
«Національне антикорупційне бюро фактично створювалося під Віктора Чумака, який на той час був вкотре обраний депутатом Верховної Ради й увійшов до Блоку Петра Порошенка, — стверджує Василь Вакаров. — Однак у фіналі конкурсу Чумак був «збитий» Йосифом Зісельсом, якого призначили за квотою уряду. А НАЗК створювалося у величезних муках якраз тому, що все пішло не так, тобто стався «кидок» з боку уряду».
Йдеться про те, що, коли в листопаді 2015 року у фінал конкурсу з вибору членів НАЗК вийшов Руслан Рябошапка, члени комісії від уряду не голосували за нього. Її роботу було заблоковано. Водночас усіх членів о 23:30, за інформацією Вакарова, запросили до Адміністрації президента, де їх «через коліно» переконали в потребі завести останнього членом комісії.
Своєю чергою, Руслан Рябошапка з кінця 2014-го працював експертом у Представництві ООН в Україні. Через нього в Україну «заходили» гроші від США та Данії на розробку програмного продукту для електронного декларування. Звідси гроші перерахували на громадські організації, що були долучені до цього процесу, та фірмі-розробнику — ТОВ «Міранда». Частину коштів отримав згаданий вище Данилюк, який згодом став міністром фінансів в уряді Гройсмана.
Згідно із заявою депутата від БПП Івана Вінника стосовно розкрадання грошей Прокуратура міста Києва розпочала кримінальне провадження щодо незаконного використання тих коштів. Це сталося після скандалу в серпні, коли Вінник із народним депутатом від «Народного фронту» Антоном Геращенком незрозумілим чином дістали доступ до електронного підпису Рябошапки й змогли підробити його декларацію, викладену в текстовому варіанті, аби довести, що $3 млн, отримані на розробку системи, були витрачені не так як треба, а сама система дуже недосконала й сира. Однак згодом Прокуратура міста Києва поінформувала про закриття згаданого кримінального провадження. Тобто питання нібито закрите. Але чому система, розроблена «Мірандою», так і не запрацювала, досі не зрозуміло. Як і те, хто ж має контроль над нею.
Насправді досить цікаво, що влада в прямому сенсі не заважала створенню нових органів, навіть навпаки: президент постійно підганяв комісії, мовляв, давайте швидше. Щоправда, величезні проблеми виникли з Державним бюро розслідувань, терміни створення якого безнадійно зірвані.
Не можна не згадати й нашумілий конфлікт між Генеральною прокуратурою та НАБУ, де було вже все: і бійки, і обопільні затримання, і звинувачення в стеженні та катуваннях. Опитані Тижнем експерти сходяться на тому, що багато в чому проблема полягає у внутрішньому конфлікті між Артемом Ситником і Юрієм Луценком за право піару на антикорупційних затриманнях. Водночас абсолютно очевидно, що головним ворогом, природним для новостворених органів, є система як така, побудована на тіньових потоках, яким нормальна діяльність НАБУ, НАЗК і в перспективі ДБР може стати кісткою в горлі.
Читайте також: Капуста по-пекінськи
Щодня НАБУ рапортує про затримання чергового чиновника чи депутата. Однак наразі судових вироків майже немає. Водночас величезний відсоток хабарників випускається під заставу. Це не провина набушників, однак сумна реальність загальної неефективності декларованої боротьби з корупцією.

воскресенье, 20 ноября 2016 г.

Кому принадлежат украинские СМИ? (СПИСОК ВЛАДЕЛЬЦЕВ) | nikcenter.org

2015-02-10 10:55:40
Кому принадлежат украинские СМИ? (СПИСОК ВЛАДЕЛЬЦЕВ)
Кому принадлежат украинские СМИ? (СПИСОК ВЛАДЕЛЬЦЕВ)
Преимущественно - бизнесу и людям из власти.
Давайте попробуем разобраться, кому принадлежат наши масс-медиа, пишет в своем блоге Олег Леусенко, сообщают Патриоты Украины .
«Пишу по просьбе многих читателей. Ведь многие пользователи часто верят в «вброс» тех или иных СМИ, порой, не задумываясь о первопричине фейков, кому они принадлежат и цель их владельцев. Разумеется, данные не полные, будут уточняться, обновляться и корректироваться », - отметил он.

             Телевидение

  • Первый Национальный - власть
  • Рада - ВРУ (эфирное время по квотам парламентских фракций и групп)
  • 1 + 1 - И. Коломойский
  • 2 + 2 - И. Коломойский
  • Плюсплюс - И. Коломойский
  • ТЕТ - И. Коломойский
  • 5 канал - Порошенко
  • 24 канал - А. Садовый (?)
  • 112. Украина - С. Курченко, С. Арбузов, О.Захарченко (экс-министр МВД Януковича?) (?)
  • ИНТЕР - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • ИНТЕР + - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • Мега - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • НТН - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • К1 - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • К2 - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • Enter Film - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • Пиксель - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • MTV - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • СТБ - Виктор-Елена Пинчук (Кучма)
  • Новый канал - Виктор-Елена Пинчук (Кучма)
  • ICTV - Виктор-Елена Пинчук (Кучма)
  • М1 - Виктор-Елена Пинчук (Кучма)
  • М2 - Виктор-Елена Пинчук (Кучма)
  • канал QTV - Виктор-Елена Пинчук (Кучма)
  • ТРК Украина - Р. Ахметов
  • Эспрессо TV - гл.р-р Н. Княжицкий (группа, близкая к партии Тимошенко "Батькивщина") (?)
  • ТВі - К. Кагаловский
  • UBR - И. Гужва
  • Ера - А. Деркач

        Интернет и печатные СМИ

  • ИА 112.ua (www.112.ua) - С. Курченко, А. Янукович
  • УНН (www.unn.com.ua) - "Интермедиа консалтинг" - В. Медведчук, Д. Сагач, Герман
  • LB.ua (Левый берег, www.lb.ua) - В. Пинчук, зять Кучмы
  • Подробности (www.podrobnosti.ua) - Д. Фирташ, С. Левочкин
  • Корреспондент.net (www.korrespondent.net) - С. Курченко
  • Деньги (www.dengi.ua) - С. Курченко
  • www.aif.ua - С. Курченко
  • www.kp.ua - С. Курченко
  • www.tv.ua - С. Курченко
  • www.vgorode.ua - С. Курченко
  • Обозреватель (www.obozrevatel.com) - Турчинов, Бродский (?)
  • Сегодня (Киев) (www.video.segodnya.ua) - Р. Ахметов
  • Факты и комментарии (www.fakty.ua) - Виктор-Елена Пинчук (Кучма)
  • Главред (www.glavred.info) - И. Коломойский
  • Цензор.нет (www.censor.net.ua) - Ю. Бутусов, выходец из Зеркала Недели
  • Зеркало недели (www.zn.ua) - Ю. Мостовая, жена А. Гриценко, Ю. Бутусов - редколлегия, журналист, финансирует Бродский
  • УНИАН (www.unian.net) - И. Коломойский
  • Факты (www.fakty.ua) - В. Пинчук
  • Комсомольская правда в Украине (www.kp.ua) - С. Курченко
  • Аргументы и Факты в Украине (www.aif.ua) - С. Курченко
  • Журнал Корреспондент (www.korrespondent.net) - С. Курченко
  • Forbes Украина (www.forbes.ua) - С. Курченко
  • Bigmir) нет (www.bigmir.net) - С. Курченко, А. Янукович
  • Взгляд ( www.vz.ru, www.vz.ua) - С. Арбузов, А. Янукович
  • Капитал (www.capital.ua) - С. Арбузов, А. Янукович
  • Комментарии (www.comments.ua) - Р. Ахметов

'via Blog this'

Олег Онисько: «Можу гарантувати, що усвідомленої джинси в газеті не буде, або я там не працюватиму»

Олег Онисько: «Можу гарантувати, що усвідомленої джинси в газеті не буде, або я там не працюватиму»: "Олег Онисько: «Можу гарантувати, що усвідомленої джинси в газеті не буде, або я там не працюватиму»"

'via Blog this'

Олег Онисько: «Можу гарантувати, що усвідомленої джинси в газеті не буде, або я там не працюватиму»

Новий редактор львівського «Інформатора» – про заплановані зміни у виданні, роздуті тиражі, замовні матеріали, співпрацю з каналом і сайтом ZIK та причини невтішного стану газетного ринку в регіоні

Редакція газети «Інформатор» розташована посеред «Південного» - найбільшого й найскандальнішого ринку Західної України. Петро Писарчук, власник ринку, він же лідер львівської обласної організації Партії регіонів, забезпечив газету стартовим капіталом і приміщенням на пільгових умовах. Але він не міг убезпечити її від кризи. Газета стартувала у вересні 2008-го, за кілька місяців до початку чорної смуги в житті вітчизняних друкованих ЗМІ, і так і не стала прибутковою. По трьох роках місце трьох журналістів, що разом володіли половиною «Інформатора», у складі засновників газети посів локальний футбольний і медійний магнат Петро Димінський.

Новим керівником «Інформатора» став львівський журналіст Олег Онисько. У першій половині 2000-х він був головним редактором двох найяскравіших щоденних газет регіону - «Поступу» і «Львівської газети». Він пішов із газетної журналістики, заснувавши власний бізнес - агенцію інфографіки. На новому місці Олег сподівається втілити свої мрії про якісний тижневик, покладаючись не лише на професіоналізм колективу газети, але й на консолідацію зусиль медіахолдингу.
- Олеже, то кому тепер належить «Інформатор»?
- Триває процес юридичного оформлення прав на газету. Наскільки мені відомо, 50% має залишились у Петра Писарчука. Другу половину перебирає медіахолдинг Петра Димінського, до якого входить телеканал ZIK і сайт zik.ua. Але газета «Інформатор» уже перейшла в управління медіахолдингу. Про нюанси, пов'язані з власністю, краще запитати Дмитра Добродомова, генерального продюсера каналу ZIK і мого безпосереднього боса.
- Ти зустрічався з паном Димінським, коли тобі пропонували цю роботу?
- Ні, ми з ним не бачились. Я вів переговори з Добродомовим.
- Люди, які керували газетою до тебе - Юрій Грицик та Оксана Пахолко, - пішли?
- Так. Я так розумію, їм самим набридла ця робота. Вони й далі працюють тут (розмова відбувалася на території ринку «Південний», де розташована редакція «Інформатора». - О.Д.), очевидно, безпосередньо на Петра Писарчука.
- Тебе не лякає, що ти сам точно не знаєш структуру власності видання, яке очолюєш?
- Ні, не лякає. Я поясню, чому я погодився на цю роботу. Інфографіка за сім років мені страшенно набридла. Це хороший бізнес, який приносить прибуток, я з нього живу, але ж це нудно! Сидиш у кабінеті, ні з ким не бачишся... Захотілося чогось іншого.
- У якому стані ти прийняв газету?
- Я не дуже уважно стежив за діяльністю «Інформатора» раніше. Газета має добру нішу: розслідування, скандали, провокації. Проблема полягала в тому, що коли я прийшов, кожен випуск «Інформатора» робився за тиждень - редакційний портфель був порожній, без запасу, нічого не заплановано наперед. Журналісти, які тут працюють, геніально навчені шукати цікаві теми для матеріалів. Слухаєш, які вони теми пропонують, і думаєш: та це ж бомба! Коли ж читаєш готовий текст, бачиш, що зроблено досить поверхово, неглибоко, слабка доказова база. Я хочу це змінити. Матеріали мають стати вагомими, має бути видно, що за ними справді щось стоїть.
- Це стосується якості текстів. А як щодо економічного аспекту? У вихідних даних газети зазначено наклад 60 тисяч примірників. Можливо, я не з тими львів'янами спілкуюся, але не схоже, щоб кожен десятий львів'янин купував «Інформатор».
- Ну... Це загальна проблема ринку преси, і не лише львівського (усміхається).
- Отже, цифра не є реальною?
- Очевидно.
- А ти не збираєшся це змінювати?
- Збираюсь. Але це треба узгоджувати з рекламістами. Ситуація на львівському ринку виглядає так, що газет із тиражами менше шістдесяти тисяч просто немає. Я спостерігав за цим із кінця дев'яностих. Спочатку прибріхували в півтора рази, потім у два, потім у три. Всі стають заручниками один одного. Місцеві рекламодавці не знають реальних тиражів, вони орієнтуються на те, що читають їхні знайомі. Зрозуміло, що «Експрес» - номер один. Напевно, «Високий замок» досі номер два. Що далі - невідомо. Була спроба запровадити аудит тиражів, але вона провалилася.
- Дивна ситуація, всі всім брешуть і при цьому всі знають правду.
- Брешуть усі, а правди не знає ніхто, крім власника друкарні.

- Напевно, запитання про справжній тираж буде не досить тактовним...
- Скажу тобі, що справжній тираж є значно вищим, аніж, наприклад, у «Львівської газети» чи «Львівської пошти».
- У коментарі «Прес-центру» ти казав, що зміни буде помітно десь за місяць. Що ти плануєш міняти?
- Газета має зберегти свої високі бійцівські якості у створенні журналістських розслідувань, але водночас стати більш насиченою. Наразі матеріалів, менших за шпальту, в «Інформаторі» немає. Є багато тем, які ми пропускаємо, бо текст на цілу шпальту підготувати не встигаємо, а за кілька тижнів повертатися до теми вже немає сенсу. Буде запроваджено нові, коротші формати й рубрики. Буде сучасний, якісніший дизайн.
- Але ж саме завдяки поточному дизайну «Інформатор» перемагав на газетних конкурсах.
- Це було давно. Людей, які розробили той дизайн, уже в газеті немає, а нинішні макетувальники працюють за шаблоном. Я хотів би також розширити коло авторів, щоб для тижневика дописували не тільки ті, хто працює у штаті.
- А штат у вас, як на регіональне видання, досить великий.
- Не дуже - п'ятеро журналістів.
- На сайті є перелік - близько двадцяти осіб.
- Так, загалом понад двадцятеро. Але тих, хто займається рекламою, буде об'єднано, адже реклама в медіахолдингу продаватиметься централізовано. Те саме стосується бухгалтерії.
Чи планується конвергенція каналу, сайту й газети?
- Так, ми до цього рухаємося. Взаємодія журналістів усередині холдингу дозволить значно покращити і здешевити кінцевий продукт.
- Сайт ZIK постачатиме вам новини?
- Напевно, це не будуть новини в тому вигляді, в якому їх опубліковано на сайті, адже газета все-таки щотижнева. Але брати їхню інформацію ми будемо. Поки що шукаємо оптимальну форму співпраці. Наприклад, нині ми стикаємося з тим, що телевізійні розслідування, хоч якими сильними вони виглядають в ефірі, досить складно адаптувати для газети. З сайтом те саме. Будемо зустрічатися, радитися, намагатимемося знайти механізм взаємодії.
Але співпрацювати вже почали. Наприклад, учора ми працювали над матеріалом про демонстрацію озвучених російською західних фільмів у кінотеатрі «Планета кіно». Я зустрівся з директоркою кінотеатру, і вона розповіла, що їм щойно прийшла російськомовна копія «Мушкетерів», і вони не пустили фільму в прокат. Я зателефонував до редакції сайту ZIK, і вони зробили з цього новину. В ідеалі всі журналісти медіагрупи мають повідомляти гарячі новини в редакцію сайту.
Інтернет-представництво також, очевидно, треба уніфікувати: зараз є сайт ZikTV, сайт ZIK, сайт «Інформатора», який теж пожирає якісь ресурси. ZIK уже анонсує матеріали «Інформатора», й було б логічно, якби дещо згодом, за кілька днів після виходу газети, він публікував їх повністю. Те саме стосується розслідувань каналу - вони повинні зберігатися для архіву, і не тільки у відеоформаті. Скажімо, мені страшенно шкода, що архів «Львівської газети» загинув разом із сайтом. Завдяки Любомирові Скочилясу зберігся архів газети «Поступ» із 1999 року й до її закриття. Це дуже пізнавально. Тому для мене важливо, щоб матеріали «Інформатора» були доступними і лишалися в історії. Але ми ще будемо дискутувати про це в холдингу.

- І все ж ваш головний формат - журналістське розслідування. У навколомедійній професійній дискусії на Заході превалює думка, що серйозна журналістика - і журналістські розслідування передусім - неспроможна заробити на себе, тому вона потребує дотацій, фінансування коштом держави, неурядових організацій чи пожертв. Ти віриш у те, що на нашому бідному ринку можна заробити на журналістських розслідуваннях?
- Вірю. Бо є приклад телеканалу ZIK, який теж зробив ставку на розслідування.

- А вони на цьому заробляють?
- Вони мають дуже добрі рейтингові показники. «Вставляють» у Львові центральні телеканали. У перші півроку в них були проблеми з рекламним наповненням, бо рекламодавець дуже інерційний. Тепер у них щомісяця зростають рекламні надходження. Напевно, вони ще не є прибутковими, але динаміка позитивна.
Втім, наші розслідування і те, що називають розслідуваннями на Заході - різні речі. Очевидно, тут ніхто не може дозволити собі розкоші півроку чи бодай місяць працювати над одним матеріалом. 
- А яка у вас норма? Скільки людино-днів витрачається на один матеріал?
- Журналісти працюють одночасно над кількома темами. Але в середньому пишуть два матеріали на тиждень. Це може бути не все розслідування, а лише його частина.
- Краще, ніж на телебаченні, де людина часом має, побігавши півдня, зняти так званий сюжет-розслідування. Але все одно мало.
- Звісно, мало. Але більшість того, про що вони пишуть, лежить на поверхні. Якщо на Заході будь-яке фінансове чи політичне порушення треба дуже довго копати, в нас часто достатньо просто подивитися.
- Піти, сфотографувати будинок судді, і він уже винний?
- Для прикладу.
- Це теж не ідеал, як на мене. Матеріал із будинками суддів - це фактично звинувачення в корупції, але ж доказів немає.
- Немає. Показати розкішний будинок - це доволі примітивний, прямолінійний хід. Але в нас є прокуратура, податкова, які мають реагувати на таку інформацію. Взагалі, я хотів би, щоб таких матеріалів було менше. Я не прихильник того, щоби звинувачувати людину лише через те, що вона має дорогий автомобіль. Але якщо я маю докази, що ця людина заробляє небагато, але має дорогий автомобіль чи будинок, я маю показати це аудиторії. Ми ж не чіпаємо бізнесменів, які чесно заробляють і декларують свої доходи. Я знаю, що бізнесмени не можуть дозволити собі таких будинків, які будують чиновники. Бізнесмени рахують свої гроші.
- Кого ти бачиш читачем «Інформатора»?
- Який читач досі був, мені важко сказати. Скажу, яким я бачу ідеального читача: розумним. Я хотів би ініціювати суспільну дискусію про серйозні речі. Але щоб привернути увагу до цих речей, доведеться шокувати людей фактами, епатувати. Аби не втратити зацікавленості тих, хто любить розглядати чужі будинки. А взагалі, про мене колись хтось сказав: «Що б він не робив, виходить "Поступ"». Напевно, так і є.
- Практично щоразу, коли ми з тобою перетинались у реальному житті, це було на акціях, пов'язаних із боротьбою за чесну журналістику і проти замовних матеріалів. Ти був експертом моніторингу джинси у львівській пресі, який проводить Інститут масової інформації. На одному з круглих столів цього проекту Дмитро Добродомов, тогочасний редактор «Інформатора», сказав: «Відмовитись від джинси - значить відмовитись від газети». Мовляв, його видання не виживе, якщо не публікуватиме замовних матеріалів. Як новий редактор газети ти підпишешся під його словами?
- Ні, я не згоден із цим. Можу гарантувати, що усвідомленої джинси в газеті не буде, або я там не працюватиму.
- У першому випуску, який підписано тобою, її немає?
- По-перше, він умовно підписаний мною. Ми ж не можемо зупинити вихід газети для реорганізації. Я дуже вдячний, що на кілька днів раніше прийшла Саша Губицька, мій заступник, яка фактично врятувала газету.
По-друге, там є проблеми з дизайном. Вони вважали, що матеріал достатньо виділити кольоровим фоном, і його вже позначено як рекламу. Новий дизайн буде чітко відмежовувати рекламні тексти. Очевидно, що такі матеріали політичного або економічного змісту, які обстоюють одну точку зору, будуть. Але буде явно зазначено, що це - не редакційна позиція, що текст опубліковано на правах реклами. Рекламні площі будуть продаватися на загальних підставах, через рекламний відділ.
Оцей матеріал, наприклад, замовний?
- Так, його опубліковано на правах реклами.
- Хто замовник? Партія регіонів?
- Я не знаю. Але такого більше не буде.
- А якщо «нагорі» щодо цього буде інша думка?
- Я не ідеаліст. Я розумію, що це буде постійна боротьба з рекламним відділом і, можливо, з власниками. Але якщо вони хочуть, щоб я тут працював, нам доведеться знайти спільну мову.
- Під час переговорів із Добродомовим ти ставив це питання?
- Так. Він сказав, що таких речей не буде.
- Ти маєш право вето на рекламний матеріал, наданий комерційним відділом чи холдингом?
- Так, безперечно. Рекламу ворожок і тому подібного ми не друкуватимемо.
- Ворожки - це не найгірше, що може бути. Мені більше йдеться про політичні тексти.
- Я не маю нічого проти політичного самохвальства на правах реклами. Хочете хвалити себе - хваліть на здоров'я. Але анонімних наїздів на опонентів не буде.
- Замовні матеріали - не єдина проблема. Під час місцевих виборів «Інформатор» разом із каналом і сайтом ZIK допомагав своєму власнику, кандидатові Петрові Писарчуку, боротися з кандидатом і чинним мером Андрієм Садовим. Багато в чому пан Садовий справді заслуговує на критику. Але були там і геть непристойні речі, наприклад, ціла шпальта про те, що Садовий є справжнім кандидатом від Партії регіонів. Ти бачиш себе редактором цього видання, коли прийдуть наступні вибори?
- Я - бачу. Свого часу, коли я очолював «Поступ», була дзеркальна ситуація. Андрій Садовий, власник «Поступу», був кандидатом у мери, а Василь Куйбіда - чинним мером. Багато хто стверджував, що «Поступ» був заангажований на користь Садового і «мочив» Куйбіду. Куйбіда ображався, подавав до суду. Та він і досі на мене ображений, бо думає, що ми цілеспрямовано його дискредитували. У нас узагалі вважають, що якщо хтось опублікував щось незручне або критичне про політика, це неодмінно «заказуха».
Але я можу запевнити, що Садовий жодного разу не змушував мене писати те, що не відповідало моїм переконанням. Він аргументував, розповідав, показував певні порушення чи зловживання, і ми вирішували, чи писати про них, чи ні. І я впевнений, що в пам'яті більшості читачів «Поступ» залишився більш-менш об'єктивною газетою. Хоча я пішов звідти врешті-решт саме через те, що на мене занадто тиснув штаб Садового, вимагаючи те писати, а того не писати.
А те, що «Поступ» не копав проти Садового, - це природно. Проти Димінського я теж копати не буду, бо він є власником газети.
- А як щодо конфлікту навколо ринку «Південний», де зацікавленою стороною є Писарчук?
Будемо писати про цю ситуацію, відображаючи позицію обох сторін. До речі, мене запевнили, що Писарчук не матиме впливу на редакційну політику. Як буде насправді - подивимось. Я хочу бути чесним насамперед перед самим собою.
- Коли вже ти згадав про «Поступ»... Кілька років тому можна було впевнено стверджувати, що Львів має найвищий рівень розвитку преси серед регіонів України. Тоді була на підйомі «Львівська газета», ще виходив «Поступ». Чому, на твою думку, відбувся такий стрімкий занепад?
- Очевидно, більшість журналістів, які починали в середині 90-х, пропрацювавши десять років, - хтось більше, хтось менше, - відчули втому. З'явилися родини, діти, і виявилося, що є інші можливості заробити на життя. А в газетах ніколи на моїй пам'яті не підвищували зарплатню. У кращому випадку тобі платять стільки, про скільки ти домовився на початку, в гіршому - взагалі не платять. Крім того, люди вигоряють із часом, вони не можуть працювати дуже довго в активному режимі, якого вимагає щоденна газета.
- Але тепер у Рівному, в Закарпатті виходять кращі газети, ніж у Львові. Хіба це не соромно?
- У нас теж «Експрес» - дуже успішна газета.
- Я не лише про комерційну успішність.
- Без комерційної успішності немає всього іншого. Наприклад, Садовому колись було приємно мати таке видання, як «Поступ». Але з часом, напевно, прийшло розуміння, що він платить власним коштом за суспільне благо.

- Що ж, для бізнесмена це честь - підтримувати якісну газету.
- Можливо, занадто висока честь. Непідйомна. Ось «Радіо Люкс» існує далі, бо воно комерційно успішне.
- А чому «Поступ» не зміг стати комерційно успішним?
- Бо його власник не знайшов тієї людини, яка могла б досягти комерційної успішності. Багато розумних і веселих людей, але мало комерційників. В «Експресу» вийшло, бо Ігор Починок виявився добрим бізнесменом. Він, можливо, не найкращий редактор у Львові, але найкращий бізнесмен серед редакторів.
- Ще одне болісне питання для львівської журналістики - оплата праці. Коли київським колегам розповідаєш про те, скільки у Львові платять журналістам, вони сміються і не вірять. Як це, дві тисячі гривень - хороша зарплата? На твою думку, причина цього - вбогість ринку чи недооціненість журналістської праці?
- Це замкнене коло. Журналісти погано працюють і не мають мотивації розвиватися, бо їм мало платять, а платять їм мало, бо вони погано працюють.
Наприклад, зараз ZIK демонструє зростання рейтингів, і це очевидна підстава для того, щоб говорити про збільшення зарплат співробітників каналу. Якщо «Інформатору» вдасться підвищити показники, ми також будемо про це думати. Наразі наші зарплати - на середньому львівському рівні. Невеликі. Але це виправдано, бо газета на себе не заробляє.
- Тобі поставили якісь конкретні завдання?
- Так, досягнути певних тиражів. Оскільки продаж реклами буде централізованим, рекламою і збутом я займатися не буду.
- Сім років тому ти заснував компанію Ukrainian Media Service, що робить інфографіку. Вона залишається твоєю? Як їй ведеться?
- Так, вона працює, нею безпосередньо займається моя дружина. Але криза дуже боляче вдарила по газетному ринку. Ми досі не повернулися на рівень, який мали до осені 2008 року.

- Ви прагнули вийти на зарубіжні ринки...
- Вийшли на російський. Маємо там п'ять чи шість клієнтів. На жаль, у нас немає ресурсів для просування за кордоном, бо ми - маленька компанія. В UMS працює лише четверо людей.
- Чи вдалося компанії залучити потужних і регулярних замовників? Яких?
- Газети «Комсомольская правда», «Московский комсомолец», наприклад. «Газета по-українськи» останнім часом не замовляє. Із одноразовими замовленнями працювати дуже невигідно. Колись, у 2005-2006 році, ми намагалися робити інфографіку для телебачення, але зрозуміли, що й це невигідно. Каналові зручніше мати власного дизайнера, навіть менш кваліфікованого, але такого, що робитиме ексклюзиви. Ми ж орієнтуємося на виробництво інфографіки, яку можуть купувати відразу багато видань, і таким чином утримуємо порівняно низькі ціни. Ми стараємося робити не так новинну графіку, як вічні теми. Наприклад, корисність капусти. Про це пишуть регулярно, і картинки на цю тему потрібні весь час.
- В «Інформаторі» теж є ваша інфографіка.
- Так, «Інформатор» теж віддавна є нашим клієнтом.
- Песимізмом повіяло, коли ти почав говорити про UMS.
- Я ж кажу: набридло вже за сім років. Перевага власного бізнесу в тому, що ти незалежний. Але недолік у тому, що ти стаєш його заручником. А цей бізнес настільки специфічний, що його й продати нема кому. Втім, він залишиться для мене запасним аеродромом на випадок, якщо все інше не складеться.
- Ти будеш сам писати для «Інформатора»?
- Сподіваюся, що буду. Репортерством навряд чи займатимусь - можливо, колонку. Але мені більше подобається редагувати, доводити тексти до ладу, робити газету як закінчений продукт, від текстів та ілюстрацій до обкладинки.
- Якби ти мав необмежений бюджет і міг би зробити газету у Львові на власний смак, якою б вона була?
- Це був би тижневик, безперечно. Щоденна газета - це занадто. Але я тепер спробую втілити все, про що мріяв, в «Інформаторі».

- Тобі дали для цього достатньо повноважень?
- Повноважень - так. Грошей - не зовсім. Але з цим бюджетом теж можна багато чого досягти. Я вважаю, ми можемо істотно покращити якість, збільшити тираж і рекламні надходження, зробити газету популярною і впливовою. Бо, крім майстерності журналістів і редакторів, ми маємо додаткову перевагу - інформаційну підтримку телеканалу та сайту.
Фото надане  Олегом Ониськом




Зберегти